08.01.2011 | Глобалізація… Про неї, як про першопричину впливу на більшість речей на планеті, говорять з початку другого тисячоліття.

Міграції трудових і фінансових ресурсів, усезагальність інформаційного поля, швидкість передавання та отримання даних, щорічні технічні революції в ІТ-секторі тощо. Перераховувати можна нескінченно. Адже глобальний світ — це саме той новий майданчик, на якому давні нації та держави намагаються втриматися й розвиватися. І це при тому, що всі з усіма інтегруються в усіх сферах (окрім кількох ізгоїв на зразок КНДР), залишаючи на «десятому» місці проблеми ідентичності. Бо кольорова плямка на світовій карті навряд чи є самодостатньою ціллю і першопричиною цього броунівського руху. Адже у світі, який «на всіх парах» летить до уніфікації, навряд чи знайдеться ніша для багатьох маркерів національної специфічності, таких як мова, а тим більше — зовнішність тощо.

На цьому фоні політична сфера виглядає однією з найбільш консервативних і невдовзі може наздогнати церковну за такою ознакою. Ідеологічні базиси виявилися більш сталими, ніж від них очікували. Хоча наприкінці XX століття насправді спостерігалася так звана «ерозія електоральних моделей». Її суть у тому, що в багатьох країнах західної демократії традиційні для правих електоральні регіони почали підтримувати ліві політичні сили і навпаки. Через це деякі політологи зробили припущення, що традиційний (у мотиваціях для голосування) ідеологічний елемент почав відходити на другий план. Але, як на мене, це правильне в цілому припущення мало й інший бік. Переконаний: якщо на проблему поглянути в комплексі, можна впевнитися, що там, де мали місце ідеологічна традиція і політична сталість, електоральна ерозія була поверхневою і не торкнулася політичних базисів суспільства. Приклади — Великобританія і США. Звернімо увагу на «біпартійну модель». Не вдаючись у деталі, можна без особливих проблем її діагностувати — це дихотомія консервативної та ліберальної дії. Причому цей сучасний консерватизм в економічній і гуманітарній політиці має риси класичного лібералізму. А сучасний лібералізм у соціальній та економічній політиці демонструє запозичення з класичної соціал-демократії.

До речі, така дихотомія характерна не тільки для англо-саксонської моделі. Має місце вона і в континентальній традиції. Але з певними національними модифікаціями. Тут характерним є приклад ФРН. Християнсько-демократична модель консервативна за своєю суттю. Але її ідеологічна формула має складові, що притаманні класичним соціал-демократичним традиціям: соціальне партнерство і патерналізм.

На цьому цивілізаційному тлі вітчизняна політична система виглядає недорозвиненою. І найбільше — в ідеологічному сегменті. Наша партійна модель народжувалася на фоні падіння тоталітаризму, як і в більшості пострадянських країн. Але, на відміну від наших західних сусідів, «соратників» по Варшавському договору, у вітчизняних реаліях не відбулося ідеологічної проекції на політичну систему: ми із самого початку орієнтувалися на персоналії. З часу перших виборів голосували «за когось», а не «за партію», тим більше не «за ідеологію». Відповідно і партії швидко підлаштувалися під персональні бренди «вождів». Із часом традиція закріпилася та посилилася. Тому й наплодилося стільки партій. А партійна система при цьому продовжувала й продовжує нині перебувати у зародковому стані.

Ще одна деталь, яка промовисто характеризує ситуацію: наші партії з великою «натяжкою» можна визнати ідеологічно адекватними європейським «побратимам». Ось, приміром, БЮТ або партія «Батьківщина» асоційовано входить до Європейської народної партії та до її фракції у Європарламенті. Під цією абревіатурою (ЄНП) об’єднуються консервативні праві європейські партії. Оскільки українська політична сила створювалася під персональний бренд Юлії Володимирівни, то її у політичній ідентифікації за європейськими параметрами «штормило». І першим пунктом призначення був Соцінтерн, тобто об’єднання, м’яко кажучи, не «правих» партій. Ну, а після вікопомних заяв ЮВТ про «солідаризм» (які було спрямовано на внутрішнього споживача) у європейській політичній палітрі навряд чи знайшовся б якийсь офіційний ідеологічний відповідник, адже фашизм на Заході — під забороною. Приклад БЮТ для української практики не виняток, тому що жодна з українських політичних партій не відповідає європейським стандартам і практиці.

Через те в нас партії нагадують хворих на рахіт поросят. Вони, як правило, мають роздуті голови («вождь» і «вождики»), не малий тулуб (регіональні «вожді»), і все це тримається на тонесеньких ногах погано вмотивованої партійної маси.

Рецепт для зцілення вітчизняної партійної системи навряд чи поміститься на кількох десятках сторінок. Він повинен народитися в експертному середовищі й бути акцептованим політиками. Але «народний метод» лікування можна запропонувати з ходу: насамперед відмовитися від іменних політичних блоків і закріпити це на законодавчому рівні.

Главред