Перед тим як країна розміняє свій другий десяток, як-то самі по собі на розум приходять думки про те, як вона жила весь цей час, що було так, а що зовсім ніяк. Причинно-наслідкові зв’язки самі собою починають складатися в логічні ланцюги. Тому що аналогії, особливо історичні, повинні мати оцінку з точки зору часової перспективи. І два десятки років новітнього періоду вітчизняної історії вже дають можливість проводити поверхневий аналіз і приходити до якихось, якщо не висновкам, то узагальнень.

Ось, приміром, такий суспільно-політичний інститут — опозиція — наскільки його генезис був адекватний демократичним стандартам розвитку, які, між іншим, ми проголосили з самих перших слів нашої незалежності?

Упевнений, що генезис нашої опозиції як суспільно-політичного явища слід вести з середовища українського правозахисного руху останньої чверті ХХ століття, трансформувався в колосальний національно-демократичний підйом, який, власне, і призвів спочатку до суверенітету, а потім до реальної Декларації незалежності.

При цьому саме правозахисна середа, еволюціонувала в політичному вимірі в так званий національно-демократичний табір, сформувала поведінкову модель, на якій грунтується вітчизняна опозиційна традиція.

Як і в країнах-соратницях по соціалістичному нещастю, український опозиційний рух спочатку було швидше культурологічним, ніж політичним. Можемо в цьому контексті провести аналогію з українським Відродженням в XIX столітті — виключно культурологічне на старті і політичне на марші. У наших східноєвропейських сусідів історія була схожа, але з Першої світової і розпаду імперій вони вийшли в національних квартирах, а ми — у складі модифікованого тоталітарного гуртожитку. У його стіни незабаром переселяться і сусіди, але вже після Другої світової.

І вже в соціалістичному таборі їх опозиції тоталітаризму зможуть організувати «празькі весни» і «солідарності», а наша — ні. Перш за все через інертність українського суспільства в тоталітарному саркофазі радянської системи. І коли радянська імперія впала, то у наших сусідів опозиції режиму стали владою в нових демократичних державах, а у нас опозиція продовжувала залишатися опозицією. Так, вона стала ідейним і ціннісним донором для тих, у кого була влада. Але, як не крути, наші опозиціонери тоталітаризму не змогли сформувати легітимні органи, які б забезпечували функції державної влади, і щодо яких колишні можновладці були б в опозиції, згідно цьому статусу розвиваючи свої політичні проекти. Ось це, мабуть, перша детермінуюча особливість.

Наші «революціонери на граніті» не пересіли з цього граніту у владні кабінети, не реалізували свою програму. Критик скаже, що вони і чіткої програми не мали. Погоджуючись, зазначу, що і ті, хто владу отримав — теж. (Досить згадати незабутнього прем’єра Леоніда Кучму, що говорив парламент: «Скажіть, мовляв, чого будувати — я побудую».) А коли побув прем’єром, опинився у відставці, побував в опозиції, став президентом, то вже не питав. «Шляхом радикальних ринкових реформ» пішов і про нову Конституцію заявив. Так що, не виключено, що хлопці з Майдану теж би шишок понабивали, але зорієнтувалися.

Це відступ не є випадковим. Якщо б з перших днів заснування держави була закладена дихотомична модель «влада-опозиція», тоді логіка політичного процесу була б апріорі зафіксована. І що ще важливо: суспільство відразу б отримало необхідні політичні та ідеологічні маркери ідентифікації учасників політичного процесу. На жаль, при народженні політичної системи цього не сталося, що, до речі кажучи, і розвиток партійної системи загальмувало.

Далі держава, як інститут, розвивалася і розбудовувалася, але чиновники не несли політичної відповідальності (в класичному демократичному розумінні), адже причиною їх призначення і відставки був лише персональний фактор — індивідуальне рішення першої особи.

Крім того, загострюється ситуація з «опозиційним маркуванням» був фактор комуністів. Це, мабуть, друга специфічна складова, яка вплинула на процес генези української опозиції. Наші сусіди по соцтабору апріорі від нього відмовилися, заборонивши свої компартії. При цьому вони дали можливість стартувати лівим проектам. У нас з другого року незалежності в парламенті була сила, яка не сприймала державу, тобто антидержавна. Вона була в опозиції до державної влади як такої. І це стало проблемою для інших опозиціонерів, в більшості своїй антикомуністів і націонал-демократів, які були в опозиції до влади, але не держави. Для самоідентифікації їх з’явився іміджевий сурогат — «конструктивна опозиція» — не до держави, а до чиновників, прем’єру, президенту.

Вже в середині 90-х на ресурсах приватизації сформувалися потужні фінансово-промислові групи. Стаючи усе більш незалежними, вони виявляли готовність інвестувати в політику. Причому не тільки у владні проекти. Першопрохідником процесу (саме в публічному вимірі) можна вважати Михайла Бродського за часів його альянсу з В’ячеславом Чорноволом і Народним рухом, згадується і опозиційний на виборах 1998 року до президента Кучми СДПУ(о) (було й таке), а також потужна інвестиція Павла Івановича Лазаренка в «Громаду».

«Конструктивну опозицію» і владні блоки фінансували тільки наближені до Леоніда Даниловича олігархи, що тільки з’явилися. Причому складається враження, що саме розвиток опозиційного до влади партійного сегменту за фактом стимулювало президентське оточення створювати провладні «центристські» проекти (в якості такого проекту, серед інших, запускалася і Партія регіонів).

Після обрання Леоніда Кучми президентом на другий термін персональна складова в рішеннях стала ще більш превалюючою. Разом з тим у країні вже сформувався прошарок самодостатніх в ресурсному відношенні індивідів, які були в більшій чи меншій мірі ображені або незадоволені владою, і кого не було можливості відправити до американської Феміди з панамським паспортом і компроматом в кишені. Створився такий вогненебезпечний стіг, до якого була піднесена сірник — «касетний скандал». Владний вакуум був назавжди порушений: опозиційний сегмент політичного поля вийшов знову на нашу політичну арену «в обнімку» з «третім сектором» та «четвертою владою» на що, як співав Висоцький, уваги тоді не звернули.

Після «України без Кучми» стало зрозуміло, що варто комусь об’єднати опозиційне середовище — його неодмінно чекатиме політичний успіх. Згодом це вдалося зробити команді Ющенка в 2002-му, коли опозиція вперше перемогла на парламентських виборах, а потім і за підтримки «третього сектору», «четвертої влади» та громадянського суспільства змогла взяти владу на Майдані.

Опозицією стали ті сили, які до цього були при владі. Перебуваючи в цьому статусі, їм вдалося продемонструвати живучість свого політичного проекту: вони залізною хваткою утримали свій електорат, а їм навіть на якийсь час вдалося повернути лідера в прем’єрське крісло і відвоювати частину владних повноважень. При них опозиція конституиювалася як явище, але залучити до свого активу «третій сектор» і «групи лояльності» у Партії регіонів не вийшло. Зате вони представили новий почерк: вміння кулуарно вибудовувати відносини з тими, хто при владі і використовувати «слабкі ланки» у владній команді.

Після перемоги Віктора Януковича (кандидата від опозиції на президентських виборах-2010) нині опозиційне середовище по відношенню до нинішньої влади виглядає, на тлі своїх попередників, більше ніж роз’єднаним. На відміну «єдиній» прийшла «роз’єднана» опозиція. У неї було багато шансів і приводів для консолідації: від Харківських угод до «Податкового Майдану». Жоден з них не був використаний. Більше того, суспільству не надано жодної серйозної інтелектуальної та практичної альтернативи діям влади, особливо соціально болючим.

Вождизм, як хвороба, яка охопила опозиційний рух, не дає йому можливості консолідуватися. На цьому фоні відбувається радикалізація опозиційного політичного поля. Це показали місцеві вибори-2010. Можна скільки завгодно говорити про те, що «Свобода» та її лідер — таємний проект влади, але факт залишається фактом: якщо б Олегу Тягнибоку і його радикалам в Галичині протистояла опозиційна сила, сформована на базі «Батьківщини», «Фронту Змін», «Нашої України», «Громадянської позиції», УНП, НРУ, «Собору» і т.д., то навряд чи у «Свободи» були б хоч якісь шанси на перемогу.

Тому стає очевидним: якщо до парламентських виборів 2012 року опозиційна середовище не зможе консолідуватися, у неї (у нинішньому вигляді) не виявиться політичного майбутнього.

Профиль №4 (173), 29.01.2011